ЛЕГЕНДИ ПРО ВИНИКНЕННЯ ДЕЯКИХ ТОПОНІМІЧНИХ НАЗВ

У ВАСИЛІВСЬКОМУ РАЙОНІ

Річка Кінська.

"Як виганяли турків козаки з нашої землі, то дійшли аж до того місця. де тепер Мала Катерииівка (зараз смт. Запорізького району Запорізької області і .

І тут, у долині нас) річкою, відбулася страшна сеча.

Побгай козаки турків але невеликий турецький загін встиг переправитися.

Кинулися наші було за втікачами — а коні не хочуть заходити в річку — бояться .червоної від крові води. Як не намагалися козаки перепливти на другий берег -нічого в них не вийшло. Тоді їхній отаман сказав:

- Ну що ж, хлопці... Нехай уже буде ця річка границею з бусурманами, тільки не нашою, а кінською, бо, бачте, коні не хочуть далі йти. А ми ще у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо...

Так з того часу й прозвали річку Кінською. І справді, колись була вона кордоном між Україною і Туреччиною".

Записав 1963 р. від Івана Дерибаса в смт. Мала Єкатеринівка Запорізького району Запорізької області В. Чабаненко

Річка Білозірка і с Мала Білозерка.

Широкою балкою, по якій тепер розкинулося село Мала Білозерка, текла колись повноводна річка. Така вона була глибока, що корабель міг по ній пропливти. Звали її, кажуть. Білозіркою. Старі люди так про цю назву розповідають.

"У сиву давнину тут пролягала дорога на Крим, а вгорі, над нею, вночі Чумацький Шлях зірками світився. Одна з тих зірок найдужче біліла-ясніла, і, мов срібло, в воді відбивалася. Через те. буцімто, чумаки і прозвали річку Білозіркою...

Як прогнали козаки турків та татар з нашого краю, то почали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одного разу не підказали:

- Назвіть, - кажуть, - річку Білозіркою, бо в ній уночі білі зірки купаються. А слободи свої назвіть Великою и Малою Білозірками, бо, бачте, як над ними велика и мала зірка більш сяйвом виграють...

Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Так і зараз звуться річка Білозіркою та село Мала Білозірка в Василівському районі".

Записала від К.П. Самохвал та Л.С. Коробки в с. М. Білозірка в 1980 р. О. Рубель

Кара

На північній околиці міста Василівка , неподалік від залізниці, стоїть старовинний замок. Давно колись у ньому жив поміщик Попов, страшний деспот і великий гульвіса. Землі він мав стільки, що за день добрим конем не обскачеш, а наймитів - тисячі. Багатьох людей цей панюга замучив , багатьох до Сибіру запроторив. Через те й пішла про нього лиха слава по всій губернії.

Кілька разів намірялися селяни провчити Попова, але він щоразу за високі мури ховався. Оточать ,було , месники замок і чатують на пана, а він, дивись, днів через два-три з Кримської дороги - як сніг на голову. Та ще й не сам, а з військом або жандармами.

Невтямки було мужикам, як це їхній мучитель крізь оточення вибирався. Ходили навіть чутки , що Попов із нечистою силою знається. Напустить, казали, ману на повстанську сторожу, а тоді й виїздить непомітно із замку . Насправді ж чаклунством тут і не пахло . Все пояснювалось дуже просто : пан користувався таємним підземним ходом, що вів із замку аж на Лису гору .

Довго ніхто не знав про панову таємницю. А одного разу про неї випадково дізнався дворовий слуга Іван. Вислідив він Попова, але про своє відкриття до слушного часу нікому не говорив.

Аж ось заворушився народ. Наближалася революція. Горіли поміщицькі економії по всій Таврії. Перелякані на смерть сусіди Попова, такі ж , як і він. кровопивці- пани Тернавський, Канкрин, Гарнабарський , Писарєв, Стрюков, Бродський та інші- позбігалися в василівський замок і сховалися там від народної кари.. Та дарма...

Сидять пани у великій залі, раду радять. Коли це вбігає до них Іван та як закричить :

-Ой, утікайте, панове, бо мужики вже в замку!

Наробив слуга переполоху, а сам узяв та й сховався у сусідньому покої. Але так сховався, щоб видно було, що пани робитимуть. А вони всі посхоплювалися- і хутенько один за одним зникли за маленькими дверцятами. Подався тоді Іван до наймитів, з якими був у змові, та й каже:

- Полізли прокляті ! Біжить на Лису гору та отам-то і отам-то заваліть вихід, а я вже сам тутечки впораюсь...

Завалили наймити і слуга таємний хід з обох кінців, а тоді скликали народ, розповіли про все і давай гуляти до волі. Велика радість прийшла в наш край, а панам- погибель.

Довго після того було чути під Лисою горою якийсь гуркіт. Одні казали, що то пани там між собою бються , а інші, що то чорти їх під землею мордують. 1 з того часу стали люди'обходити Лису гору десятою дорогою...Та й тепер ще туди мало хто потикається..А як найде коли гроза, то все чомусь по тій горі, панській могилі, блискавкою б’є. Одним словом , прокляте місце!

Царицин Кут.

Приморське - село Василівського району на березі Каховського водосховища. Колись село знаходилось в долині річки Кінської і називалось Підстепне. Мабуть, тому, що долина річки була нижче, ніж степ, а село - у балці, під степом.

"Як проїжджала цариця Єкатерина запорізькими землями, то дуже їй сподобалася ця слобода над річкою — і вона вирішила біля неї відпочити з дороги.

З царицею була велика свита: князі, генерали,. Довго вони відпочивали і бенкетували. А як уже стали їхати далі, то цариця сказала:

- Добре ж я тут відпочила і покутила. Хай же ця слобода називається Царицин Кут.

З того часу воно так и називалося до того часу, коли з 'явилося рукотворне Каховське море. Відтоді його перейменували в Приморське".

Записав навесні 1962 р. від М. Пшеничного в с. Приморському Василівського району Запорізької області В. Чабаненко

П'ятихатки

П'ятихатки - село у Василівському районі, яке знаходиться у верхів'ях балки річки Ян-Чекрак.

"Колись на місці села була корчма. А повз неї пролягав чумацький шлях з Криму через Василівну, через Оріхів — і на Дон. По ньому чумаки возили рибу і сіль. І від самої Василівки аж до Оріхова не було .жодного села. Кругом був один степ та бур 'яни. То й їдуть чумаки в Крим по сіль, а потім, уже з сіллю, на Дон торгувати. А як їдуть, то в балці, біля корчми, й зупиняються. Напоять волів, самі підобідають, та й їдуть далі.

І стали люди помічати, що не всі чумаки повертаються з того чумакування.

Примітили, що з великої валки повертаються всі, а з малої (у п ять-шість возів) - ніхто.

Вирішили дізнатися, чому ж не всі чумаки повертаються.

Ось їде валка з п 'яти возів, а за нею послали дозорців на конях. Чумаки і не знали про цю охорону.

Було вже надвечір. Зайшли чумаки в корчму, пообідали, випили з дороги, та й заночували.

А дозорці чекають, коли вони виїдуть з балки. Вже й сонце зійшло, а чумаків нема.

Зібрались тоді люди і пішли до тієї корчми. Приходять -- а чумаків нема тільки вози їхні стоять, у вербах заховані.

Зробили в корчмі обшук і знайшли під підлогою великий підвал, а в ньом чумаків порізаних і їхніх волів.

У цій корчмі, виявляється, жили розбійники Вони людей убивали, добрі забирали, людським м 'ясом свиней годували, а воляче в корчмі до столу подавали.

Як усе розкрилося, то розбійників половили, а їхню корчму геть-чистс зруйнували, й сліду не залишили.

Тоді ж пан вирішив це глухе місце заселити, щоб більше не було розбою. Наміняв за собак десь на Полтавщині людей і поставив їм на тому місці, де була корчма, п 'ять хат. Тому й село назвали П'ятихатками".

Записала в 1951 р. від Марфи Демченко і с. П'ятихатках Василівського району Запорізької області 3. Ждан

Порада чумаків

Давно колись таврійським степом чумаки по сіль у Крим ходили. Вдень вони по сонцю дорогу знаходили, а вночі - по зірках . Ще й досі ті зоряні гони на небі люди Чумацьким Шляхом звуть.

Доїдуть було чумаки до нашої річки та й отаборяться на спочинок. Дуже їм оці місця подобались, а особливо нічної пори, коли зорі вгорі сяяли і в воді білим світлом відбивалися. Серед усіх тих зірок дві були найяскравіші. Одна - велика, а друга - трохи менша.

Як прогнали козаки турків і татар з нашого краю, то мочали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одн7ого разу не звуться з тих незапам'ятних часів наші села та наша річка Білозірками підказали. - Назвіть ,- кажуть,- річку Білозіркою, бо в ній уночі білі   зірки   купаються.   А  слободи   свої  назвіть Великою і Малою Білозірками , бо бачте , як над ними велика і мала зірки білим сяйвом виграють!., Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Отак і звуться з тих незапам'ятних часів наші села та наша річка Білозірками.

Білозірка

Широкою балкою, по якій тепер розкинулося село Мала Білозіра, текла колись повноводна річка. Така вона була глибока , що корабель міг по ній пропливти. Звали її, кажуть, Білозір кою. Старі люди так про цю назву розповідають.

У сиву давнину тут пролягала дорога на Крим, а вгорі, над нею, вночі Чумацький Шлях зірками світився. Одна з тих зірок найдужче біліла-ясніла і, мов срібло, в воді відбивалася. Через те буцімто чумаки і прозвали річку Білозір кою,

А занапастили Білозірку татари- ординці. Оце було як женуть їх козаки з України, то вони добіжать до нашої річки, покидають награбоване добро і невільників та й давай її на засапаних конях перепливати. А перепливаючи, - й потопляться, к бісовій матері, тисячами.

Не злюбили бусурмани Білозірку і вирішили їй помститися. Взяли вони овечої вовни сім сотень тюків та й заткнули нею всі сім джерел, із яких річка початок брала, а тоді ще й товстелезні загострені дрюки в ті джерела позабивали. Обміліла поступово річка, а згодом і зовсім висохло її русло...

Та не перевелася вода і потуга Білозірчина. Пішла вона під землю від хижих розбійників і там безмежним морем розлилася. Кажуть; хто дістанеться того моря і визволить Білозірку з підземелля, тому вона багато срібла й золота подарує.

Як діти сонце визволяли

Колись на Лису гору, що ото біля Василівки, ні одна жива душа не потикалася. Боялися туди ходити , бо якраз посередині гори була бездонна прірва. ї жила там , казали, якась нечиста сила.

Чим тільки не манив диявол до себе людей, але все марно, і вирішив він тоді велике зло їм причинити: сховав у темну яму сонце, щоб вічна ніч на землі настала і щоб люди посліпли.

Одного разу нечистий так і зробив. Як тільки сонце скотилося до заходу, він ухопив його і в своє лігво потяг.

Ждуть- пождуть люди сонця , а воно не сходить. Така ніч настала, що за крок нічого не видно.. Коли це блись- і загорівся на Лисій горі вогник!

-  То сатана знак подає, що він манить,- казали старі діди, —

Не йдіть туди ніхто, а особливо грішні, бо лихо нам буде, А дітвора тієї поради не послухала. Не було на них ніякого гріха, нічого вони не боялися. Зібралося хлопчаків із десяток і подалися потай од батьків на гору.

- Доки,- кажуть ,- без світла сидіти. Украдемо в нечистого вогонь і на весь світ багаття розпалимо, щоб видно було. Набридло в темноті гратися...

Та  не   гак то  просто  було той  вогник  украсти.   Що наблизяться діти до нього, а він шасть- і вже ген далі горить. Отак манив диявол хлопців, поки вони в його яму не попадали! Попадали і пішли блукати темними норами. Блукали- блукали, коли це враз стало їм так видно , як удень. Дивляться: аж ув одній заглибині сонце лежить за ґратами, а на тих ґратах три здоровенні

замки висять.

Ну, хлопці, не довго думаючи, розбили замки камінням і випустили сонце з неволі. Поки там сатана манив своїм каганцем на горі інших людей, найшло воно вихід, вилинуло з прірви й дітей на собі винесло.

Знову день повернувся на землю. Пораділи люди, птахи й звірі. А нечиста сила провалилася зозла в чорну яму і линула на віки вічні.